Хімія для допитливих

МАТЕРІАЛИ НА БУДЬ-ЯКИЙ СМАК: ПЛАСТМАСИ ВЧОРА, СЬОГОДНІ І ЗАВТРА

У металів дуже давня історія. Наприклад, історія міді налічує 7700 років, а предмети з заліза і сталі були відомі 4000 років тому в Китаї, Індії, Вавилоні й Ассирії. На відміну від металів, синтетичні матеріали — пластмаси, синтетичні еластомери — каучуки і гуми, хімічні волокна, силікони — почали виробляти трохи більше 50 років тому.

Незважаючи на це, вони в багатьох відношеннях перевершують давно відомі матеріали. Правда, у кожного з них, як і у природних матеріалів, є свої недоліки, і при виборі, зрозуміло, доводиться їх враховувати і зіставляти з достоїнствами. Головна перевага пластмас порівняно з металами полягає в тому, що їх властивості легше регулювати. Тому пластмаси швидше і краще можна пристосувати до вимог практики.

До переваг пластмас належать також низька щільність, відсутність у більшості з них запаху і смаку, висока стійкість по відношенню до атмосферної корозії, до кислот і лугів. Крім того, виробів з пластмаси легко можна надати будь-яку форму.

Нарешті, більшість пластмас чудово піддається фарбуванню і володіє відмінними електро — і теплоізоляційними властивостями.

Зате стійкість до високих температур і нерідко міцність у них менше, а теплове розширення зазвичай більше, ніж у металів. Крім того, деякі пластмаси горючі.

ЗАМІННИК?

У важкі часи, в роки лих і потрясінь створювалися так звані «ерзаци » — замінники відсутніх речовин. Наприклад, у першу світову війну замість тканин з вовни та бавовни були запропоновані тканини з паперу. Під час другої світової війни з’явилося таке мило з глини, у якого не було нічого спільного зі звичайним милом, крім назви і форми шматків. Зрозуміло, це були дуже погані замінники.

Тоді синтетичні матеріали теж повинні були служити замінниками. З-за відсутності вибору часто доводилося використовувати такі типи пластмас, що для даного випадку не підходили або не були доведені до необхідної якості і достатньо перевірені. Звичайно, все це зашкодило репутації синтетичних матеріалів. Однак у наші дні їх уже не можна розглядати просто як замінники.

Щоправда, вони й тепер часто застосовуються замість природних матеріалів, але тоді, коли істотно перевершують їх. Якщо спочатку досвід роботи з синтетичними матеріалами бував невдалим, то причиною найчастіше було їх неправильне використання. Багато інженери старої школи вважали нові матеріали неповноцінними. У всіх невдачах у них завжди був винен, звичайно, замінник.

У наші дні практика змусила багатьох скептиків відмовитися від своїх попередніх поглядів. Наведемо лише один приклад. Вкладиші підшипників для сільськогосподарських машин, для гребних валів, прокатних ліній і вагонів сьогодні можуть виготовлятися з фенопластов. Вони набагато легше бронзових або з сурмянистого свинцю — щільність фенопластов становить приблизно 1,7 г/см 3. а бронзи — 8 г/см 3.

Крім того, вони довговічніші, і мастилом для них може служити вода. У прокатних станах вкладиші підшипників з фенопластов працюють в 120 разів довше, ніж з сурмянистого свинцю.

У високорозвиненій хімічної промисловості НДР виробництва синтетичних матеріалів належить особливе місце. Головна увага приділяється виготовленню найбільш цінних типів пластмас, а найважливішим завданням вважається все більш повне використання тих різноманітних можливостей, які надає нещодавно створена в НДР нафтохімічна промисловість.

Поряд з давно відомими пластиками, службовцями для виготовлення предметів широкого споживання, промисловість випускає все більше нових пластмас спеціального призначення. В середньому 70-80% вартості всієї продукції в НДР продукції припадає на частку матеріалів.

Безперервний науково-технічний прогрес, автоматизація виробництва та підвищення продуктивності праці — як зараз, так і тим більше в майбутньому — немислимі без нових матеріалів.

справді, боротьба за економію матеріалів тісно пов’язана з застосуванням полімерів у всіх галузях народного господарства. Адже пластмаси набагато легше піддаються обробці, ніж сталевий прокат, і при їх переробці виходить менше відходів. Але перевага пластмас не тільки в цьому. Пластмасові деталі машин і апаратів легше, стійкіше до корозії і зазвичай дешевше.

Можна не сумніватися в тому, що в майбутньому співвідношення між використанням пластмас і конструкційної сталі істотно зміниться на користь пластмас. За найобережнішими прогнозами, це співвідношення по масі замість 1. 23 в наші дні до 1980 р. зміниться до 1. 10.

ВЕЛЕТНІ СЕРЕД МОЛЕКУЛ

У відповідності з державним стандартом «пластмасами називаються матеріали, основною складовою частиною яких є такі високомолекулярні органічні сполуки, які утворюються в результаті синтезу або ж перетворень природних продуктів. При переробці в певних умовах вони, як правило, виявляють пластичність і здатність до формуванню або деформації «.

Молекулярна маса води становить 18 умовних одиниць, а виноградного цукру — 180. Хоча молекула виноградного цукру дуже велика в порівнянні з молекулою води, її ще не можна назвати гігантської.

Гігантські молекули — хіміки називають їх макромолекулами (від грецького makros — великий) — містять від тисячі до кількох мільйонів атомів. Їх відносну молекулярну масу можна виразити певним числом, ми можемо вказати для неї лише межі.

Людина навчилася створювати макромолекули спочатку в лабораторії, а пізніше — в промисловому масштабі сполук простого будови — так званих мономерів. Число молекул мономерів, які з’єднуються один з одним і утворюють молекулу полімеру, ми називаємо ступенем полімеризації. Слово «полімер» утворено від грецьких слів polys () і meros (частина).

Фізичні властивості полімерів сильно залежать від ступеня полімеризації. Крім того, вони залежать і від того, як з’єднуються один з одним молекули мономерів. Утворені з них макромолекули можуть представляти собою прямі або розгалужені ланцюги, а також клубки або мережі. Всі ці типи полімерів показано на малюнку.

Згори ми бачимо пряму ланцюг, нижче — розгалужену ланцюг, ще нижче — клубок і мережу. При розтягуванні полімеру значна частина ланцюгів в клубку вибудовується паралельно один одному. Такий зсув молекул відносно однієї головної осі викликає зміну міцності — вона збільшується по напрямку розтягування. При нагріванні ланцюга молекул таких пластмас зазвичай легко зсуваються відносно один одного. При цьому пластмаси розм’якшуються і набувають плинність. Такі пластмаси ми будемо називати термопластами.

Навпаки, якщо ланцюги атомів у молекулах полімеру з’єднані між собою містками і утворюють сітку, то навіть при впливі тепла зрушення таких ланцюгів відносно один одного неможливий. Такі пластмаси називаються реактопластами.

Іншими словами, реактопласти — це такі пластмаси, які виходять з низькомолекулярних мономерів, і отверждаются під дією тепла, каталізаторів або затверджувачів з утворенням полімерів тривимірної структури. Таким чином, при переробці у вироби реактопласти незворотно втрачають здатність переходити у в’язкотекучий стан.

На відміну від них, при формуванні термопластів не відбувається затвердіння, і вони у виробі зберігають здатність знову переходити в в’язкотекучий стан. У 1973 р. світове виробництво пластмас досягло 43 млн. т. З них близько 75% припадало на частку термопластів (поліетилен, полівінілхлорид, полістирол і ін)

У подальшому частка термопластів у загальному виробництві пластмас буде ще більше увеличиватьс. — Прим. перекл.)

В НДР їх називають дуропластами (від латинського durus — твердий). У самому справі, з усіх пластмас твердіше за все ті, які мають сітку тривимірної структури, тобто такі, у яких з’єднання ланцюгів відбувається по всім трьох осях координат. Ці пластмаси стійкі до дії розчинників.

ДОСЛІДЖУЄМО ПЛАСТМАСИ

«За свою продукцію ручаюсь головою » — ці слова сьогодні часто можна почути на підприємствах. Однак готову продукцію високої якості можна виготовити тільки з високоякісних вихідних матеріалів. Тому пластмаси завжди піддають дуже ретельному випробування.

за Результатами цього суворого іспиту цікавляться обидві сторони — і ті, хто виробляють пластмаси, і ті, хто займаються їх переробкою.

Перші завжди прагнуть поліпшити якість продукції, а другим важливо з’ясувати, які матеріали можна використовувати для тих чи інших цілей.

У число цих випробувань входять вимірювання міцності на розтяг, твердості, міцності на вигин, еластичності, паро — і газопроникності, міцність до стирання, щільності, водопоглинання, дослідження поведінки при нагріванні, дії світла і в електричному полі. Поряд з цим важливу роль відіграє вивчення стійкості пластмас по відношенню до різних хімічних реактивів.

У читача, ймовірно, знайдеться зразок якої-небудь пластмаси для дослідження. Спочатку з’ясуємо, з чого вона складається, як називається і для чого використовується. Відповісти на ці запитання не завжди легко. Деякі відомості ми могли б отримати, визначивши хімічний склад. З цією метою нам знадобилося б помістити в пробірку 100-200 мг досліджуваного сухого зразка і розплавити його разом з металевим натрієм, нагріваючи пробірку майже до розм’якшення скла.

Плав ми могли б потім розчинити у воді і в отриманому розчині знайти.

азот — при додаванні сульфату заліза(II), хлориду заліза(III) і розведеної соляної кислоти (утворення берлінської лазурі);

сірку — при дії пентацианонитрозилферрата(Ш), або нітропрусиду натрію (фіолетове забарвлення);

хлор — при дії нітрату срібла у присутності азотної кислоти (осад хлориду срібла, виявлення заважають деякі азотовмісні сполуки);

фосфор — при додаванні азотної кислоти, упарюванні розчину і подальшому дії молібдату амонію (жовтий осад).

Проте багатьом читачам металевий натрій недоступний. Крім того, зважаючи на небезпеку роботи з ним, початківцям хімікам не варто проводити аналіз за цим методом. Замість цього обмежимося більш простим визначенням хлору — пробій Бейльштейна. яка нам вже знайома. Для цього раскалим мідний дріт в несветящейся зоні полум’я пальника Бунзена до зникнення зеленого забарвлення. На кінці дроту внесемо в полум’я пальника пробу досліджуваної пластмаси. Якщо вона містить хлор або інші галогени, то утворюються леткі галогеніди міді забарвлюють полум’я в інтенсивний зелений колір.

Для більшості зазвичай застосовуються пластмас нам вдасться вирішити поставлену задачу навіть у тому випадку, якщо ми обмежимося тільки визначенням щільності, температури розм’якшення і плавлення, пробій на згоряння, а також дослідженням кислотності продуктів розкладання і поведінки пластмаси по відношенню до деяких хімічних реактивів. Отримані дані звіримо з наведеними в таблиці «Властивості пластмас «.

Зважимо зразок пластмаси, не містить бульбашок, визначимо його обсяг витіснення води або шляхом безпосереднього вимірювання і обчислимо щільність (г/см 3 ), користуючись формулою: p = m/V m — маса зразка, г; V — об’єм зразка, см 3. У разі сумішей різних типів пластмас або пластмас з добавками — наповнювачами — отримані значення коливаються в певних межах.

Спочатку з’ясуємо, плавиться чи досліджувана пластмаса взагалі. Для цього внесемо її в струмінь гарячого повітря, нагрітого пальником, або нагріємо досліджуваний зразок на металевій або азбестової підставці.

В залежності від того, що буде відбуватися з пластмасою, ми зможемо віднести її до термо — або реактопластам.

Правда, не виключено, що наш зразок не відноситься ні до однієї з цих груп. Про це ми поговоримо пізніше.

Вставимо проби пластмаси — найкраще смужки довжиною 5-10 см і шириною 1 см — в залізний тигель, заповнений сухим піском. Тигель поступово нагріємо маленьким полум’ям пальника.

В пісок вставимо термометр. Коли смужки зігнуться, за показаннями термометра зауважимо температуру розм’якшення.

Для вимірювання температури розм’якшення можна використовувати і хімічний склянку, заповнений маслом. (Обережно! У гаряче масло не повинна потрапляти вода! Виключити небезпеку розбризкування!)

Для полівінілхлориду, у якого температура розм’якшення становить 75-77 °С, і для полістиролу з температурою розм’якшення 80-100 °С замість масла можна обійтися водою.

Температура плинності

Аналогічно можна визначити температуру текучості, тобто той інтервал температури, в якому пластмаси набувають плинність. Однак нагадаємо, що деякі пластмаси розкладаються раніше, ніж досягається температура плинності.

Візьмемо тигельными щипцями зразок пластмаси і помістимо його ненадовго в верхню частину високотемпературної зони полум’я пальника. Виймемо пластмасу з полум’я і подивимося, чи буде вона горіти далі.

При цьому звернемо увагу на колір полум’я; зауважимо, утворюється чи кіптява або дим, потріскує чи вогонь, плавиться пластмаса з утворенням крапель.

Помилки у визначенні типу полімеру можуть виникати з-за того, що ми досліджуємо не чисту смолу, а з добавками — пластифікаторами та наповнювачами.

На жаль, властивості цих добавок іноді виявляються помітніше властивостей чистого полімеру.

В маленьких пробірках нагріємо подрібнені проби різних пластмас і звернемо увагу на запах, колір і реакцію на лакмусовий папір утворюються продуктів розкладання.

(Нюхати обережно! Деякі пластмаси, наприклад політетрафторетилен, утворюють отруйні продукти розкладання.)

Проби пластмас занурюють у розбавлені і концентровані розчини кислот і лугів — на холоді або при нагріванні, обробляють органічними розчинниками і таким чином відчувають їх на хімічну стійкість.

Для вивчення набухання виріжемо прямокутний шматочок пластмаси та гострим скальпелем зробимо тонкий зріз. Отриману тонку плівку раздвоим, як показано на малюнку.

Половину цієї плівки зануримо в пробірку з відповідною рідиною. Досліджуємо набухання у різних рідинах: — у воді, кислотах, лугах, бензолі, метилбензоле (толуолі) та ін Пробірки залишимо щонайменше на 5 днів.

Врахувати пожежонебезпека деяких розчинників! )

Щоб рідина менше випаровувалася, заткнемо пробірки шматочками вати. В деяких випадках, наприклад для полівінілхлориду (ПВХ) у бензолі. ми виявимо помітне збільшення тієї частини смужки, яка перебувала в розчиннику. Якщо зразок стає крихким, то це викликано, швидше за все вимиванням пластифікатора.

Пластифікаторами зазвичай служать складні ефіри.

ПОКРАЩУЮТЬ ПРИРОДНІ МАТЕРІАЛИ

Скільки років людству, стільки років і його боротьбі з природою. Людство пройшло у своєму розвитку довгий шлях від нездатності протистояти силам природи до розуміння взаємозв’язку явищ природи і використання їх у своїх цілях. І перш за все люди навчилися видобувати і застосовувати різні природні матеріали.

В силу низки випадковостей властивості природних матеріалів непостійні. Їх можна поліпшити шляхом впливу на рослинні та тваринні організми. Але є й інший шлях — ми можемо змінити самі природні матеріали, піддаючи фізичних і хімічних впливів і змінюючи їх властивості.

«виправленим» природних речовин відносяться, зокрема, целюлоза, казеїн та каучук. Величезні молекули цих сполук утворюють довгі більш або менш скручені або розтягнуті ланцюга. Основні «цеглинки», з яких вони будуються — це у випадку целюлози — молекули глюкози, для казеїну — молекули амінокислот, а у натурального каучуку — з’єднання З формули5 Н7. ізопрен.

найрізноманітніші досі варіювалося будова целюлози. Чого тільки не отримують з неї — папір, вибухові речовини, пластмаси, штучний шовк, штапельне волокно! Оболонки клітин рослин складаються з майже чистої целюлози. Целюлозу одержують із деревини, очерету або соломи на спеціальних целюлозних фабриках. Її виробництво НДР з 1950 р. постійно збільшується. Одночасно у відповідності з єдиним планом координації розвитку економіки в соціалістичних країнах найбільші целюлозно-паперові комбінати виникають у Радянському Союзі — у східній Сибіру.

ЯКЩО ВЗЯТИ ЦЕЛЮЛОЗУ, КИСЛОТУ І КАМФОРУ

У пошуках маси для друкованих валів американський дослідник Хэйетт спробував додати до динитрату целюлози камфору. При дуже ретельному перемішуванні він отримав рогоподібних еластичну масу. Це відкриття у 1870 р. принесло Хэйетту перемогу на конкурсі, оголошеному з метою замінити слонову кістку для більярдних куль більш дешевим матеріалом.

Новий матеріал, який автор назвав целулоїдом, випускається промисловістю з 1872 р. З нього роблять гребінці), прикраси, більярдні кулі, іграшки, рукоятки, м’ячі, щітки, корпуси авторучок, косинці і транспортиры для креслення, плівку і багато іншого.

Спочатку здавалося, що інші пластмаси витіснять целулоїд, який дуже легко запалюється. Проте з цим його недоліком доводиться миритися досі, тому що жоден інший матеріал не має такого красивого блиску. У цьому неважко переконатися — згадаймо хоча б чудову, схожу на перламутр облицювання акордеонів.

В колбу Эрленмейера, занурену у велику посудину з холодною водою, помістимо трохи концентрованої азотної кислоти і малими порціями додамо до неї концентровану сірчану кислоту.

30 мл цієї нітруючою суміші при температурі не вище 20 °С в маленькому хімічному стакані додамо трохи чистої медичної вати — близько 1 м — і дамо їй повністю просочитися кислотою.

При всіх дослідах по нітруванні целюлози та операціях з отриманими нітратами будемо уникати розтирання або ударів скляною паличкою, так як це може призвести до займання. )

Через 3 хвилини — ні в якому випадку не пізніше! — скляною паличкою виймемо вату і перенесемо її у велику посудину з водою. Отриману пронитрованную целюлозу будемо промивати 10 хвилин — найкраще, підтримуючи в посудині безперервний струм водопровідної води.

Після цього виймемо вату, отожмем, розстелимо як можна більш тонким шаром на аркуші фільтрувального паперу і дамо їй висохнути на повітрі.

В результаті короткочасної обробки азотною кислотою в ланках, з яких побудована молекула целюлози, — в залишках глюкози дві з трьох гідроксильних груп піддаються этерификацни. Таким чином, утворюється динітрат целюлози:

Поки пронитрованная вата сушиться, з залишку нітруючою суміші та іншого шматка вати ми можемо отримати тринитрат целюлози. Для цього досвід проведемо точно так само, як і попередній, але час обробки вати нітруючою сумішшю збільшимо до 15 хвилин.

Щоб ознайомитися з властивостями отриманого динітрату, тигельными щипцями внесемо в полум’я маленькі шматочки необробленої і пронитрованной целюлози. Ми побачимо, що динітрат целюлози згоряє набагато швидше, ніж вихідна целюлоза.

Малу пробу динітрату нагріємо в пробірці на слабкому вогні. Речовина розкладається з утворенням коричневих парів оксиду азоту(IV) NO2. Обережно — він надзвичайно отруйний!

Помістимо в пробірку приблизно одну третину отриманого динітрату целюлози і додамо суміш 2 частин ефіру і 1 частини спирту (денатурату). Пробірку щільно закриємо пробкою.

В залежності від кількості розчинника ми можемо отримати розчин від розведеного до дуже в’язкого. Цей розчин називається колодієм. Якщо описані досліди не вдалося провести через відсутність концентрованих кислот, то готовий колодій можна купити в аптеці або аптекарському магазині.

Малу кількість колодія намажемо на тильну частину руки і дамо йому випаруватися. ( Ефір дуже вогненебезпечний! У приміщенні не повинно бути вогню! )

Місце, на яке був нанесений розчин, сильно охолоджується (віднімається теплота випаровування). Залишається прозора плівка з колодію, міцно прилягає до шкіри. Тому розчин колодія може служити «рідким пластиром» для заклеювання дрібних ран і саден.

Колодій входить також в якості плівкоутворювача в склад деяких лаків.

Поряд з ним для цієї мети використовується і тринитрат целюлози. Швидко висихають кольорові нітролаки і безбарвний цапонлак, ймовірно, знайомі багатьом читачам. Залишок динітрату целюлози в хімічному стакані смочим спиртом.

Одночасно в іншій склянці розчинний у спирті трохи камфори — стільки, щоб в кінцевому продукті її було 20-25% по масі. (Аптечний камфорний спирт. застосовуваний при болю в суглобах і вивихах, являє собою розчин камфори в спирті.)

До розчину камфори будемо малими порціями додавати змочений спиртом динітрат целюлози, ретельно перемішуючи (у промисловості перемішують близько 1 години під тиском 20 ат).

Якщо суміш стає занадто густий, потрібно додати спирту. Утворюється кашку нанесемо не занадто товстим шаром на металеву або скляну пластинку і залишимо її в помірно теплому місці, щоб спирт випарувався. На поверхні утворюється шорсткий шар, схожий на покриття фотопластинки. Це целулоїд.

Можна вирівняти поверхню — варто тільки накласти зверху нагріту металеву пластинку. Оскільки температура розм’якшення целулоїду становить 70-80 °С, його форму легко можна змінювати в гарячій воді.

Смужку отриманого целулоїду тигельными щипцями внесемо в полум’я. Він спалахує при 240 °С і горить дуже інтенсивно, сильно збільшуючи температуру полум’я і забарвлюючи його в жовтий колір. Крім того, при горінні з’являється запах камфори.

Поки ми проводили досліди з динитратом целюлози, тринитрат висох на повітрі. По виду ця «вата» після нітрування не змінилася, але, якщо її підпалити, то вона згорить миттєво — на відміну від вихідної вати.

При обробці сумішшю спирту і ефіру (1. 1), пропаноном (ацетоном) або этилэтанатом (етилацетатом) тринитрат целюлози набухає або, іншими словами, желатініруется. При нанесенні отриманої маси на платівку утворюється плівка, яка при підпалюванні швидко згорає без залишку.

ДЕРЕВИНА І ПЛАСТМАСИ

Деревина та одержана з неї целюлоза використовуються досить широко, але відомі ще далеко не всі варіанти їх застосування. Проблемою кращого використання деревини займаються представники різних галузей науки і техніки.

Біологи прагнуть вивести більш цінні види, поліпшити породи дерев, технологи винаходять нові способи переробки деревини, а хіміки деревину піддають різним перетворенням.

Плоску фарфорову чашку заповнимо наполовину розчином сірчаної кислоти. Для його приготування тонкою цівкою додамо 30 мл концентрованої сірчаної кислоти до 20 мл води ( лити кислоту у воду! ). Потім розчин треба охолодити — по можливості до 5 °С.

Пластмасовим пінцетом — ми можемо виготовити його самі з жорсткого полівінілхлориду (вініпласту ) — помістимо шість пронумерованих олівцем проб фільтрувального паперу (круглі фільтри або смужки шириною 1 см) на 5, 10, 15, 20, 25 і 30 секунд в кислоту. Після цього швидко перенесемо проби в велику склянку з водою, до якої додано трохи нашатирного спирту. Залишимо їх в цій воді надовго, а потім высушим. Перш м’яка, пориста папір стає твердою і гладкою. Якщо ми виміряємо смужки, то виявимо, що вони зменшилися в розмірах.

Випробуємо міцність нашої «пергаментного паперу » на розрив. Для цього, відступивши від краю смужки на 0,5 см, зігнемо її кінець і покладемо його на іншу частину. Так само загнемо і інший кінець. До укріпленим краях приєднаємо два затиску і закріпимо смужку в штативі. В середині навесим на неї вантаж.

Необроблена папір (смужка шириною 1 см з круглого фільтра) порветься швидше за все при навантаженні 450 г, тоді як проба, оброблена сірчаною кислотою, витримає навантаження 1750 р. Для дослідів візьмемо не занадто щільний папір. Найкраще підійде тонка фільтрувальний папір з гладкою поверхнею. У промисловості для тієї ж мети використовують папір товщиною 0,1-0,2 мм

З допомогою направляючих роликів зі скла та гуми її протягом 5-20 секунд протягують через ванну з 73%-ної сірчаної кислотою. Завдяки спеціальному пристосування, яке утримує папір в розтягнутому стані, при цьому запобігається її надмірна усадка.

Фібра-матеріал для виготовлення валіз виходить в результаті обробки паперу розчином хлориду цинку. «Пергаментированные» смуги паперу намотуються на барабан, де шари її спресовуються. Отриманий рулон розрізають на пластини, ще раз обробляють їх водою і потім пресують.

Для приготування розчину хлориду цинку трохи розбавимо концентровану соляну кислоту. Будемо додавати до неї цинк до тих пір, поки кислота не перестане з них реагувати. ( При розчиненні цинку виділяється велика кількість водню. Тому поблизу не повинно бути відкритого вогню, і досвід потрібно проводити біля відкритого вікна або у витяжній шафі. )

В розчин, який ми відокремимо декантацией від надлишкового цинку, опустимо на 5-10 хвилин фільтрувальний папір. Після цього потрібно ретельно промити її водою.

При цих процесах, які називаються пергаментированием. папір дуже сильно набухає. Довгі молекули целюлози в результаті часткового розщеплення перетворюються в так звану гидроцеллюлозу. а при більш тривалій обробці — в продукт з ще більш короткими ланцюгами — амілоїд .

У результаті спочатку пухка волокниста структура паперу значною мірою змінюється, і висушування супроводжується усадкою.

При дії етановой (оцтової) кислоти і її ангідриду целюлоза перетворюється на розчинну форму — этанат (ацетат ) целюлози (Застосовується також інша назва — ацетилцеллюлоза — Прим. перекл.).

Останній використовують для одержання пластмас, а з його розчинів в органічних розчинниках виготовляють лаки, клеї, фото — і кіноплівку, волокна. Целлон — матеріал, з якого роблять негорючу плівку, — складається з этаната целюлози і камфори.